ІСТОРІЯ СЕЛА БІЛКА

ІСТОРИЧНА ТОПОГРАФІЯ с. БІЛКА ТРОСТЯНЕЦЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ (ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ)

 

Вадим СТАВИСЬКИЙ,

Олексій КОРОБЕЙНИК

​

      “У густій зелені садів і дрімучих листяно-хвойних лісів потонули живописні міста і села Слобожанщини’'. З цих слів починається чудова поетико-історична оповідь А. О. В’юника про слободу Білку.1 Художник і співець рідного краю вже третім звернувся до історії цього мальовничого куточка2 — села, яке “розляглося під схилами невисоких пагорбів понад зеленим лугом, що тягнеться в напрямку Тростянця. Через село протікає тихенька річка Білка, яка вийшовши з села на луг з’єднується там з широкою й глибокою рікою Боромлею... Над вершинами високих дерев виступають у небо красиві куполи мурованої церкви й дзвіниці з сяючими на сонці золоченими хрестами. Там центр села» На околиці села, під сосновим лісом, у напрямку Тростянця видніється висока труба сільської цегельні, яка працює тут іще з середини XIX століття.”

       А. О. В’юник, — автор чудових акварелей з краєвидами Білки, — розгортає перед нами топографічно точну картину села, яке він невипадково продовжує називати “слободою”. І це не тільки тому, що Білка спочатку була козацькою, а 1767 р. військовою (гусарською) слободою, тобто вільною від покріпачення. Головне — це виняткова історична пам’ять білчан (у т. ч. А. О. В’юника). А причина її в тому, що навіть у середині XIX ст., коли центральна влада, яка постійно втручалася з метою збільшення податків з користування казенними селянами засівним полем, земля, зайнята під городи, забудована й обжита, залишалась недоторканою й стала вічною власністю господарів з передачею у спадок своїм нащадкам "Отож, сучасні мешканці Білки живуть на землях, зайнятих і обжитих їхніми предками ще у середині XVII століття”(с. 52). Пам’ять землі (яка, на жаль, зараз швидко зникає), стала топографічна карта села протягом 300 років, і дають нам впевненість у можливості відтворення історичної топографії Білки.

Важливо, що винятковим історичним джерелом у такій ситуації стають спогади місцевих жителів, їхнє трактування свого минулого. Це є напрям окремого дослідження, але зауваження вже покійного А. О. В’юника (1914 р. н.) публікуються нами як окремий додаток (Додаток № 1).

       Ще один напрям — це систематизація випадкових археологічних знахідок на території сучасної Білки, які вже зараз дають можливість ставити питання про місце, час виникнення та характер первісного поселення. Можливо, воно існувало задовго до виникнення козацької слободи і трохи в іншому місці.

Нарешті, це створення генеалогії найдавніших білчанських родів, що дозволить простежити їхню міграцію в самій Білці та переселення на численні хутори, які історично входили до складу білчанської общини. Це вже робиться зусиллями вчителів місцевої школи.  .

       Таким чином, предмет дослідження виглядає досить рельєфно, а якщо його розглянути ще й у широкому контексті освоєння Дикого Поля та створення системи військових поселень на південних межах Московської держави, то результати можуть бути досить глобальними.

       Але найдавніша згадка про слободу Білка пов’язана з будівництвом у ній дерев’яної Миколаївської церкви у 1675 р. Саме їй ми й присвятимо наше дослідження.

       Преосв. Філарет (Гумілевський) переказує, що “в 1732 году священник Белчанской Николаевской церкви .. писал, что зта церковь построена в 1675 году”.(Філарет, Додаток № 2 ).

       У пізній передмові до збірника присяг тих, хто бере шлюб у Миколаївській церкві за 1822—1826 рр. теж сказано, що “впервые церковь была в 1675 году.” (Передмова ст. 1 Додаток № 6),

       Нарешті А О. В’юник свідчить, що ця церква ‘‘стояла на бугрі, де зараз знаходиться стара школа (той бугор тепер знесений бульдозером і розширена дорога На бугрі, біля старої школи, на місці старої церкви, довго стояла невелика цегляна капличка з плащаницею. Її зруйнували разом зі знесенням самого бугра)” (В’юник, ст. 20).

       Церква стояла на просторому дворі, який згаданий у розписі козаків Білчанської сотні 1726 року, і на якому проживав Мусій Клименко (В’юник;, ст. 32_33). Як виглядала ця первинна споруда і хто її побудував, даних не маємо, але певні висновки зробити можемо. Так, преосв. Філарет свідчить, що “по местной памяти древний храм сгорел со всем его имуществом, Ныне существующий храм построен в 1774 году”. В “Передмові” сказано майже те ж саме, за винятком посилання на “местную память”, та втрату всього церковного майна — “но первое здание церкви сгорело и в 1774 г. было построено новое”.3

Ця нова церква була розрахована на чисельність населення у 1308 душ чоловіків (Філарет). Згідно з переписом 1732 р, в Білці було 290 дворів, на яких стояло 375 хат, де мешкало 1227 душ чоловіків, а з них — 1158 козаків.

Згідно з переписом 1726 р., козаків в Білці було аж 310, а у 1704 — до 250. Це означає, що з 1726 по 1732рр. населення Білки зросло більш ніж втричі(!). Це і спонукало місцевого священика у 1732 р. вийти з ініціативою розбудови церкви. Тоді ж, мабуть, в        Білці була побудована школа, зафіксована переписом 1732р. (4)

       Чи була добудована стара Миколаївська церква, невідомо. Але в указі Консисторії від 15.01.1740 р. про розподіл приходу в Білці, старший священик мотивує свою незгоду з розподілом тим, що “он сам строил церковь” (Філарет, с 120). Це зауваження навряд чи стосується первісної будівлі 1675 р., а скоріш за все, добудови церкви між 1732 та 1740 рр.

       Відповідачем по скарзі 1739 р., яка була направлена вікарним священиком Миколаївської церкви Василем Афанасійовичем Скрягою. виступає його дядько, не названий преосв. Філаретом, в якому ми вбачаємо “білчанського попа” Матвія Дмитровича, згаданого переписом 1726 р. Цей, о. Матвій Скряга, на нашу думку, і був ініціатором та виконавцем добудови первісної церкви.

Двір священика Матвія був розташований зразу за церковним подвір’ям (в такій послідовності він стоїть у перепису 1726 р.), був неабияким за розмірами, — на його подвір’ї стояло 5(!) сусідських хат, та знаходився в одному ряду з дворами сотника Михайла Лук’янова, та кількох компанійських козаків, на дворах яких було тільки по одній “сусідській'' хаті. Цікаво, що в цьому ряду названий двір підпрапорного Федора Скряги. (В’юник, ст. 32—33)

Мотивуючи своє право одноосібно правити в Білчанській церкві, дядько о. Василя Скряги посилається на те, що його батько перед смертю “разделил приход пятерым сыновьям своим, из которых, трое умерли, четвертый в военной службе, почему и наследником остается он один — дядя” (Філарет). Четвертий — це вищезгаданий під 1726 р. підпрапорний Федір Скряга. Ще одним був Афанасій — батько Василя — який помер до 1726 р., але, мабуть, деякий час виконував обов’язки білчанського священика, чому й син пішов по його стопах.

       Виходячи з переліку, Федір та Матвій були чи не наймолодшими в родині Скряг. У всякому разі, їхній батько, — білчанський священик о. Дмитро Скряга, помираючи не знав, що Федір стане військовим, і теж включив його в розподіл. Враховуючи, що посада першого помічника сотника не могла бути доручена молодій людині, у 1726 р. Федору було не менше 30 років, а значить, його батько помер не пізніше 1710 р. і до народження свого онука (Василя), якого до розподілу він не включив. Саме цього о. Дмитра Скрягу ми вважаємо засновником Миколаївської церкви в Білці та її першим священиком.5

Претензія вікарного священика Василя Скряги виникла не одразу, а тільки після різкого збільшення населення Білки у 1726—1730 рр. та розбудови, у зв’язку з цим, первісного храму між 1732—1740 рр. Це свідчить про те, що о. Матвій мав фінансові можливості для такого будівництва, які формувались не тільки за рахунок збільшення чисельності парафії, але й особливостями родинного характеру.

       Родина Скряг служила в Білці аж до 1830 р., майже до будівництва у 1852—1867 рр, кам’яної церкви. Останнім з них, мабуть, був о. Іаков Рашевський, зять о. Петра Скряги, який ми вважаємо, закінчив служити до 1800 р., тому що під 1801р. більчанськими священиками названі о. Іоанн Губський та о. Стефан Ярославський (Додаток № 3 ).

О. Іоанн Губський служив у білчанській церкві з 1795 р. по 1834 р. і до 1839 р. був поза штатом За словами преосв. Філарета, він залишив по собі добру пам’ять, а також білчанського священика з 1834 р. свого сина о. Олександра, який у 1852 р. разом з іншим спадковим священиком о. Василем Яковлєвим, виступив з ініціативою будівництва в Білці кам’яної церкви.

    Відповідно до “Ведомости о церкви Николаевской _ слободы Белки за 1843 год” (Додаток № 5), о. Іоанн Губський був “нрава кроткого и весьма хорошего”, але “грамоте не умел”. Отець Іоанн був сином дячка Григорія, який, мабуть, служив у білчанській церкві й при о. Петрі Скрязі був поставлений на місце свого тестя о. Симеона Забродського. Мабуть, при них, — о. Петрі та о. Симеоні, — в Білці й була побудована нова дерев’яна церква.

Будівництво нової церкви в Білці у 1774 р. було зумовлене ростом населення після реформи 1767 р., коли “слобожани інших полків, що підпали під панщину... втікали з панських сіл і прибували у військові непанські слободи... Під час реформи у Білку переселилось чимало сімей з російського села Пожня, що належало до Харківського полку. Вони забудували нову вулицю, що простяглася попід схилами Буймерської гори, паралельно до вулиці Загрузької, і назвали її ім’ям свого села — Пожня.... Ліворуч від Пожні аж до підніжжя Буймерської гори забудувалася ще одна вулиця — Козлівка, ще лівіше, на найкрутіших схилах гори примостився невеликий куток — Коханів... У ХУІІІ-ХІХ сторіччях з кожним роком у Білку прибували все нові й нові поселенці” (В’юник, с. 44—45).

       Таким чином, ми вважаємо, що будівництво нової дерев’яної церкви було зумовлене не тільки тим, що вона згоріла, але й нагальною необхідністю її розширення. Адже навіть з 1730 р. до 1770 р. чисельність білчан виросла вдвічі, не рахуючи хуторів Маньківщина та Скрягівка, сіл Тучне, Станова та інших населених пунктів, що входили до білчанської парафії.

       У “Відомостях... за 1843 р.” сказано, що нова церква побудована коштом парафіян. Будівля була дерев’яною однопрестольною на кам’яному фундаменті з дерев’яною дзвіницею. Стіни ззовні та зсередини пофарбовані олійною фарбою. Церква "утварью нескудна” як і землею — мала 33 десятини орної землі, яка, до речі, не мала плану і була розподілена між священо та церковнослужителями. А її клір складався “издавна” з двох священиків, одного диякона, двох дячків, та двох паламарів. Виходячи з того, що в Білці землі небагато і на душу припадало 2,5—З десятини, такий земельний пай стабілізував церковний причт.

       У новій церкві вже не було церковного двору, який був при старій церкві, але вона мала водяний млин на р. Білка; присадибний плац у 150 сажнів, на якому стояв дубовий дім; пасіку на “белчанских дачах, в урочище Шульчиного байрака”

Ми повністю погоджуємось з А. О. В’юником, щодо місця, де стояла церква. Більше того, можна стверджувати, що “стара школа", яка й досі стоїть поруч з новою, була побудована на кам’яному церковному фундаменті. Про це свідчить розташування будівлі школи по осі захід-схід. За спогадами білчан, на місці нової школи (на північ від старої) стояв дубовий дім на два входи, як його і описують у “Відомостях... за 1843 р”: на схід від “старої" школи розташовувалось давнє кладовище, на якому й стояла каплиця і яке при прокладенні дороги було частково зруйноване. На південь від будівлі розташовані двори, а на захід — яр. Тактам чином, ми вважаємо, що фундаменти розібраної дерев’яної церкви були використані на початку XX ст. як фундамент під будівлю школи. Більше того, вважаємо, що план школи було скориговано під наявні фундаменти — будівля школи витягнута по осі захід-схід і відповідає розмірам центральної частини церкви. Але це твердження повинно бути підкріплене археологічними дослідженнями.

Про те, як виглядала ця нова церква зсередини, є лише непрямі відомості, що походять з розбору конфлікту між білчанською громадою та Мартином Поповим, мешканцем Охтирки, який підрядився виконати влітку 1801 р. малярні та живописні роботи в церкві. (Додаток № 3). З повідомлення благочинного о. Сімеона Белицького з’ясовується, що цей Попов підрядився “выкрасить внутри церковь во всех притворах, алтаре и среднем своде”, а після виникнення конфлікту пояснень не дав з приводу “худо им деланных расписаний и грубо написанных ангельских лиц”.

       Пізніше Попов пояснив, що склав контракт “с тем, чтобы ту церковь и иконостас вычистить и оправить... А выбелено и выправлено мною все притворы и средний свод во всем против прежней работы и искусства”. Таким чином, за словами Попова, він поновлював живопис, який ще до нього існував на стінах усіх притворів, у центральному нефі та в центральному куполі (“средний свод”). Тобто, як ми вважаємо, Миколаївська церква в Білці була прикрашена, крім іконостасу, ще й настінним розписом.

       Згідно з Поясненням, наданим білчанськими священиками, Попов, казав, що він “выкрасит ону Бельчанску Николаевскую церковь внутре...” і що з ним домовились щоб він “внутри церкви как; покраску учинит, так и лица, где прежде били, сделал самим лучшим искусством.. однако с прибавкою к тому на сделку святых и ангельских лиц лазоревой краской обведенную с его Попова кошту, равно же иконостас, где полущився, красками точно подходящими под прежние краски...”

       Таким, чином, Попов зобов’язався поновити як лики святих, що були втрачені, так і блакитний фон навколо “ангельских лиц”, що характерно для розпису центрального купола. Саме там фігуру Христа Вседержителя оточують лики херувимів та серафимів на синьому тлі. Нижче малювали фігури архангелів у міжвіконнях, а ще нижче — євангелістів.

       Аналіз документів, пов’язаних із з’ясуванням конфлікту, що виник у 1801р. з приводу ремонтних робіт у Миколаївській церкві с Білка свідчить, що:

1. вона мала декілька притворів — “выбелено и виправлено... все притвори”;

2. вона мала, щонайменше, З бані — и среднии свод ;

3. центральна баня була зсередини пофарбована “лазоревой краской”, на тлі якої виділялись лики ангелів у клеймах — “ангельских лиц лазоревой краской обведенних”.

       Найдавніший приклад внутрішнього розпису стін української дерев’яної церкви наводить Павло Алеппський, який після приїзду до Умані у 1654 р. зауважує: “...нас привели в величественную высокую церковь с железным куполом красивого зеленого цвета. Она очень обширна, вся расписана и построена из дерева”.

       Відомий дослідник М Красовський зауважує: “...так как бревна стен южных храмов в большинстве случаев выравнивались изнутри под одну плоскость, то это давало возможность украсить стени росписью; однако последняя никогда не делалась сплошной; ей придавали вид... отдельных фигур, непосредственно выделявшихся на фоне стены, причем такие изображения размещались обыкновенно в верхних ярусах храма, а иногда даже в его куполах… Вся эта роспись... выдает своє западноевропейское происхождение, каким вообще отмечена вся южнорусская иконопись”.(6)

       Як приклад, автор аналізує розпис церкви XVII ст.. в с Лісовичі Таращанського району Київської області. Тут зображення св. Євангелістів розташовувались «на диагональных гранях нижнего восьмерика; на всех восьми наклонных плоскостях, образующих переход к следующему восьмерику, находятся изображения ангелов, заключенных в овалы, окаймленных лиственными орнаментами”; вище — фігури ангелів, що стоять, (архангелів?), "резко внрисовнвающиеся на фоне стен; наконец, грани купола украшены крылатими головками херувимов, так — же резко выступающими как и фигуры нижних ангелов”.7

       У церкві в Лісовичах кожний ряд зображень розташовувався на окремому ярусі центральної бані — нижнє кільце зображень (св. євангелісти) розміщено на гранях нижнього восьмерика; зображення ангелів у овальних медальйонах — на площинах переходу до наступного восьмерика, на гранях якого зображені ангели у повний зріст; далі у восьмигранному куполі — херувими. У білчанській церкві другого восьмерика не було, бо не згадуються фігури ангелів та херувими. Тобто баня, у якій були розташовані обличчя ангелів (“ангельские лица”) стояла зразу на нижньому восьмерику з зображеннями святих євангелістів. І все. Бо ні про які інші зображення в контракті з Мартином Поповим мови не було. А контракт був дуже детальним, адже виконання робіт проводилось під пастирським наглядом самого Преосвященного Христофора Єпископа Слобідсько-Українського і Харківського. Про це нагадує сам виконавець робіт — адже “Вашим Преосвященством в работе моей при осмотре церкви ничего худого не примечено”.

       Як свідчить посилання 1801 р. на “средний свод”, Миколаївська церква (1774 р.) в Білці була, щонайменше, трибанною. Серед сучасних їй церков з невисокою центральною частиною, ми бачимо Михайлівську церкву (1752 р.) в Коровинцях, церкву Миколи (1753 р.) у Вільшаній, церкву Преображення у Межиричі (1760 р.), церкву Покрови (1775 р.) в Синявці з Чернігівщини (з її характерним внутрішнім розписом центральної бані). Все це триверхі церкви, що належать до групи тризрубних пам’яток з одним восьмериком на центральному зрубі, на противагу поширеній на Слобожанщині групі церков “лиманської школи” з двома чи трьома восьмериками.

       У Синявській церкві ми бачимо майже ту ж саму систему розпису центральної бані, що і в згаданій вище церкві в Лісовичах, і у Більчанській церкві. Але на відміну від них, у гранях восьмерика в міжвіконнях ми бачимо зображення не погрудь ангелів в медальйонах, які взагалі відсутні, а зображення архангелів у повен зріст, а св. євангелісти — у медальйонах До таких змін в системі розпису спонукала відсутність нижнього восьмерика. Тому зображення св. євангелістів розташовані на площинах переходу від восьмигранного центрального зрубу до восьмерика бані.

З цього ми можемо зробити висновок про білчанську церкву — її центральний зруб був прямокутним і євангелісти були зображені на гранях восьмерика, де в Синявці зображені постаті архангелів, а от на “лазоревом фоне” в куполі були зображення голівок ангелів (як в Синявці). У такому випадку вона більше нагадувала церкву в Вільшаній, а головне — її внутрішній розпис був унікальним для Слобожанщини (його поновлення у 1801 р. викликало навіть приїзд преосв. Христофора) і, як гадаємо, відтворював, разом з архітектурою, первісне оздоблення Миколаївської церкви 1675 р.

       Привертає увагу Михайлівська (1775 р.) церква в Охтирці — “вона не має другого восьмерика, а безпосередньо над заламом першого восьмерика підноситься світловий ліхтар. Цю рису ми зустрінемо у всіх інших церквах “охтирської групи”,8 Можливо, що саме до неї слід віднести і Миколаївську (1774 р.) церкву в Білці.

Згідно з “Відомостями... за 1843 р”. церква св. Миколая в Білці була однопрестольною, тобто мала один вівтар і включала прибудовану дзвіницю — “здание деревянное с таковою же колокольнею”. Наявність кількох притворів свідчить про те, що вона була хрещата в плані, як і більшість сучасних їй церков Слобожанщини. Але на відміну від останніх, для яких характерна перевага висоти центрального ядра над довжиною споруди, Білчанська церква була невисокою і, мабуть, справляла враження кремезної споруди.

       Слушно пригадати, що вона була побудована замість церкви 1675 р., яка згоріла, і відтворювала той самий тип, що був дорогий білчанам і склався до 1740 р., тобто з добудовами 1732—1740 рр. Ці добудови, як вище казали, були пов’язані з різким збільшенням населення Білки (втричі) і, насамперед, козаків. Таке розширення, в основному, робилось за рахунок прибудов з півдня і півночі до центрального ядра церкви (“мужичника”). У результаті прибудов, які змінювали богословський догмат архітектурної композиції і вимагали архіпастирського дозволу, за яким і звернувся білчанський священик у 1732 р., Миколаївська церква стала хрещатою в плані. Це й було відтворено у її поновленні у 1774 р. Таким чином, ми можемо з високим ступенем вірогідності стверджувати, що Миколаївська церква в Білці 1675 р. була трибанною невисокою спорудою, характерною для української дерев’яної архітектури XVII—XVIII ст.

       Такі її характерні риси дуже звужують пошук аналогів на Слобожанщині. Але, як стверджують дослідники, багато церков, подібних до Білчанської, існує на Правобережжі — на Київщині (Фастів, Синява, Антонівка, Житні Гори, Брусилів, Болячів), на Поліссі (Білка, Димер, Залісся, Сингурі), на Поділлі (Дашківка, Пилява) і багато інших. Тип цих церков утворився не пізніше першої половини XVII ст., коли у 1646 р. було побудовано Михайлівську церкву в Переяславі-Хмельницькому. (9)

       І за архітектурним типом, і за особливостями внутрішнього оздоблення дерев’яна Миколаївська церква у Білці була традиційною для Правобережжя України, де такий тип був найбільш поширеним М. Красовський вважає найдавнішою ознакою такого типу церков таку, коли “купола выражены с архитектурной точки зрения неясно и только отмечают собой внутреннее тройное деление церкви”.(10) Це — Петропавлівська церква (XVII—ХVІІІ ст.) у Чуднові на Житомирщині, або Георгіївська — в Старих Хуторах поблизу Вінниці. Останній центральний зруб має витягнуту в гору пропорцію, але не має над собою восьмерика, — лише восьмигранне шатрове перекрита.'1 У колі цих пам’яток, на нашу думку, треба шукати прототип Білчанської церкви 1675 р. Можна навіть припустити її прямий зв’язок з конкретною спорудою — Покровською церквою (1779—1781 рр.) у Фастові, побудованою на місці більш древньої, яка обветшала.12 Це церква дерев’яна тризрубна трибанна з двоярусною дзвіницею, і дає нам підстави підозрювати, що Білчанську перенесли, як це іноді відбувалось, переселенці саме з цього регіону. Таке масове переселення з Київського Правобережжя могло статися після Андрусівського перемир’я 1667 р. Саме на цьому наполягав А. О. В’юник: “На Правобережжі й досі існує п’ять сіл з назвами Білка або Білки..Одна з таких правобережних древніх Білок була недалеко від Фастова ... і в середині XVII ст. вона переселилася на Лівобережжя. На тому місці, де було те село, тепер існує ... зупинка... вона названа Білки. А саму територію колишнього села Білок зараз забудувало ... село Борова. При опитуванні боровчан, чому така назва станції, вони відповідають, що тут колись було село Білки” (В’юник, с. 17). Але це вже тема наступного дослідження.

       Що ще можна сказати про оздоблення інтер’єру церкви 1774 р.? Згідно з “Відомостями... за 1843 р.”, коштом білчанського церковного старости Олексія Даниловича Кулінченка 1843 року у вівтарі над престолом було споруджено балдахін, а зліва перед іконостасом поставлено кіот з храмовою іконою св. Миколая. Не зрозуміло, чи кіот був зроблений під стару ікону (мабуть, так!), чи для цього була написана нова ікона (про це нічого не повідомляється). Невідомо і як вони виглядали, але у будь якому випадку і балдахін, і кіот були досить коштовними, бо витрачено на них було 200 рублів сріблом.

       “Над святым престолом с древнейших времен устрояется род балдахина или сень, которая поддерживается четырьмя столпами” — пише Преосвященний Веніамін.13 Надаючи малюнок такої “сени” або інакше — ківорія, він наводить і її опис у соборі св. Софії у Константинополі — “Иустиниан соорудил из серебра киворий (сень) и поддерживающие оный столпы, которые и позолотил; дуги, шар и сверх шара крест были вьглиты из чистого золота”.13 В церкві св. Трійці Троїце-Сергієвої Лаври “в алтаре над престолом устроена в 1809 г.... серебряная кованая, местами золоченая, сень, Она поддерживается четырьмя круглими столпами, которые украшены серебряными позлащенными виноградньїми кистями”.(14)

       У російських церквах, на відміну від українських, такий звичай встановлювати ківорій над престолом був досить поширений. Але нам все ж таки відомий давній опис ківорія в українській церкві. Павло Алеппський бачив його у 1654 р. неподалік від Умані в Маньківці у козацькій церкві св. Миколая, перебудованій з католицького костьолу. Ось що він пише: — “Затем мы... пошли к великой церкви ... во имя св. Николая; так ее назвали теперь казаки. В настоящее время они работают над ее куполами ... Алтарь благолепный, большой; в нем там, где кафедра (горнее место), стоят четыре огромные деревянньїе колонны, с резьбой и раскраской, все в позолоте, ничем не отличающиеся от кованных (из золота); над ними возвышается род купола”.(15) На іконах константинопольського патріарха св. Афанасія Пателларія, який їхав тією ж дорогою до Москви, що й антіохійській патріарх Макарій, подорож якого описав Павло Алеппський, на зворотному шляху помер, був похований у 1654 р. у козачому Спасо-Преображенському Мгарському монастирі та канонізований у 1662 р., — зображується саме такий балдахін над його мощами. Мощі св. Афанасія стали реальною козацькою святинею, що надихала на боротьбу проти католицизму, а встановлення балдахіна в козачих церквах над престолом стало знаковим елементом інтер’єру, а не тільки відтворенням давньої традиції.

Такою ж знаковою була поява в Миколаївській церкві у Білці копії “с чудотворнаго образа Всех Скорбящих Радость, находящегося в Ахтырском Свято-Троицком монастыре” (напис на іконі), яка і зараз знаходиться в Білчанській церкві. Дуже обережно треба ставитись до повідомлення Д.І. Багалія про те, що згаданий монастир був заснований ченцями Лебединського Георгіївського монастиря на Черкащині, які у складі 40 чоловік на чолі з ігуменом Іоаннікієм переселились під Охтирку у 1654 р. Переселення було здійснено організовано з монастирськими підданими посполитими, з ризами, церковним начинням.(16) Ця інформація базується на монастирському літописі, джерела якого не певні.17 На противагу їй відомо, що Лебединський Георгіївський монастир було засновано між 1657 та 1667 рр. ієромонахом Красногорського Преображенського монастиря Іоаннікієм Симоновичем, якого було затверджено в званні ігумена 13 грудня 1667 р. Монастир було ліквідовано у 1845 р., тобто братія не могла заснувати цей монастир у 1654 р. в околицях Охтирки.(18)

       Монастирський літопис згадує про царський указ 1654 р. “об отведении горы Ахтырки с пахотными полями и сенными лугами, и рыбными ловлями для устроения здесь обители, а також, що по преданию первыи храм монастырский был деревянный и сооружен в честь Благовещения Богоматери, и монастырь первоначально назывался Благовещенским”.19 Лише після того, як о. Тимофій Надаржинський, протоієрей придворного Благовіщенського собору в Санкт-Петербурзі, побудував у Охтирському монастирі великий кам’яний храм на честь св. Трійці, монастир став називатися Троїцьким. Будівництво в далекій провінції кам’яного храму фаворитом імператора Петра І і його поховання тут же під склепінням, дрке нагадує обставини будівництва славетної церкви Різдва в Козельці. Це дає нам можливість припустити, що о. Тимофій перед тим, як дістатися столиці, був ченцем в Охтирці і що в монастирі була Благовіщенська церква, яку о. Тимофій дублював у Санкт-Петербурзі. На користь останнього припущення свідчить і те, що в Соборному храмі св. Трійці було влаштовано престол на честь Благовіщення Богородиці — на честь церкви, що стояла раніше на цьому місці. А от інший престол було влаштовано на честь ікони Божої Матері “Всех скорбящих Радость”,20 дуже шанованої у вищих колах столиці після перенесення її копії з Москви у 1711 р. Тож можливе й інше пояснення — Благовіщенський престол Троїцької церкви був зроблений не на честь столичної Благовіщенської церкви, а на честь ікони Божої Матері — під ікону, привезену із Санкт-Петербурга. Саме там було декілька чудотворних ікон “Всех скорбящих Радость”, що особливо шанувались Наталією Олексіївною, сестрою Петра І, Катериною І, Єлизаветою І, Катериною II. Навіть після того, як у 1787 р. Троїцький монастир було ліквідовано, його будівлі розібрано, а Троїцький храм став приходським, там була залишена “святиня обители, икона Богоматери “Всех скорбящих Радость” ... ознаменованная многими исцелениями и чудесами” 21 Копія цієї ікони заввишки 180 см, яка відзначається досконалістю живопису і вишуканим барочним стилем, знаходиться у Білчанській церкві і повинна стати предметом окремого дослідження. Зауважимо лише декілька моментів, що можуть стати в нагоді при з’ясуванні історії цієї ікони. Нащадки о. Тимофія Надаржинського — майор Тимофій Надаржинський, а по ньому дочка Олександра (після одруження Корсакови) володіли землями в с. Олексине та Тучне, про що свідчать дозволи, видані останньою на шлюб її кріпаків у 1804 та 1822 рр, (ДАСО ф. 4 оп. 110 справа 31).

       Тим не менше, “предание занесенное в летопись обители” про заснування її лебединськими ченцями у 1654 р., “подвергавшимися гонению со сторони католиков”, збігається з історією започаткування у 1654 р. ченцями Виноградського Ірдинського Успенського монастиря самого Красногорського Преображенського монастиря. Чи не є це контамінацією обставин заснування одного монастиря на інший зі заміною “виноградських’' ченців на “лебединських”. Це може бути пояснено, коли історія передавалась усно як супроводжувальна. А супроводжувала вона, можливо, саме ікону “Всех скорбящих Радость”, яка, таким чином, може бути пов’язана з Красногорським монастирем.

       Взагалі у 1721 р. Петро І передав о. Тимофію великі землі, що належали відправленому на заслання охтирському полковнику Івану Перехрестову і межували з землями білчанської сотні, — Тростянець, Кам’янку, Криничне, Станову, Тучне, хутір Машків. Останні три навіть входили до білчанської парафії.

       Важливо, що згідно з “Відомостями... за 1843 р.”, о. Василій Яковлєв, призначений на білчанську парафію у 1830р., був сином о. Андрія Яковлєва — священика Троїцької церкви, колишнього Охтирського Троїцького монастиря. У 1842 р. монастир було поновлено саме з причини великої шани прочан до ікони Божої Матері. До Білки о. Василій був призначений, але “в должности определен не был”. Одружений з дочкою білчанського диякона Ісидора Стеценка, о. Василій деякий час залишався вікарним, хоча під 1843 р. він згадується як старший священик Саме у цей період, після 1842 р., в Білці і з’явилась, гадаємо, копія з шанованої ікони, Вона стала знаком духовної спорідненості з давнішими поколіннями козаків, шанування витоків й козацьких традицій. В умовах, коли Білка залишалась однією з небагатьох військових слобод на Сумщині, поява в ній шанованої ікони, знакового ківорія над престолом та величного кіоту під храмову ікону св. Миколая, - давнього покровителя козацтва та військових, — свідчило про піднесення самосвідомості в середовищі білчан у ЗО-40-х рр. XIX ст. Завершився цей процес будівництвом нового кам’яного храму, але це тема окремого дослідження.

Отже ми, бачимо, що огляд первісного періоду історії невеличкого с. Білка, що на Слобожанщині, свідчить, що вона насичена дуже цікавими проблемами, вирішення яких можливе. Для цього їх треба розв’язувати як на місцевому, суто краєзнавчому рівні, використовуючи специфічні особливості історичної пам’яті білчан, так і в більш широкому регіональному контексті. По ходу статті ми намагалися виділити декілька цікавих тем для дослідження, яісі роблять актуальним розв’язання загальної теми щодо історичної топографії с Білка.

 

1. Андрій В’юник. Білка. Слобода Тростянецького району Сумської області. — Київ. 2002.

2. Водолажский В. П. Почему наше село называется Белка//Юхно В. А. Білчанські хутори. — Суми. 1999.

3. Між іншим, інформація, яку надає преосв. Філарет про походження назви Білки, теж є в більш давній Передмові.

​

Філарет

“Слобода Белка одна из древних слобод Ахтыр- ского полка Название ея произошло от зверьков белок, которые и доселе водятся в лесах ея. В старое время слобода Белка находилась среди дремучего леса, которого и ныне при слободе считается до 1200 десятин”.

Передмова

“Село Белки расположено недалеко от Ахтырки. В древние времена оно было построено в лесу. Название свое получило потому, что в окру- жающих лесах было мною белок”. (Додаток 6)

 

Преосв. Філарет посилається на прошеніє 1732 р. про дозвіл “на перестройку и распространение Бельчанской церкви”, а також, як бачили, на “местную память”. Таким чином, його інформація походить, скоріш за все , як і Передмова, від прошенія про будівництво нового храму у 1773—1774 рр, яке подавалося до Св. Синоду. Саме для останнього і була зроблена невеличка історична довідка про Білку, яка і відбилась у “Передмові”. Бо тільки для сторонньої людини можна пояснити назву села Белки в руслі надуманої концепції її походження від «белок» , та сказати, що це недалеко від Охтирки, бо інші місцеві орієнтири там не актуальні. До речі про “село Белки” говориться у Переписі 1726 р, який проводився по Охтирському полку майором Лихарьовим, а відомість по Білці підписав і склав Василь Лук’янов, син білчанського сотника, і в царській грамоті від 1688 р, в якій затверджується акт продажу землі сотником “села Белки” Василем Ковальчуком у 1681 р, а в грамоті від 1685 р. стверджується факт продажу тим же сотником землі, що межувала із землею “жителів села Белок”(Філарет с.117—118 пр. 45). Отже в офіційних документах з 1685 р. і аж до середини XIX ст.. слобода згадувалась як “Белки”, а не “Белка”. В той же час, річка, в гирлі якої вона розташувалась, мала назву саме “Белка”, а в її верхів’ях ще в кінці XVI ст. були відомі “Белицкие поля”. Але проблема походження назви села повинна стати темою окремого дослідження.

 

4. За словами А. О. В’юника “вона знаходилась в простій селянській хаті під соломою, що була біля дерев’яної церкви, на тому місці, де зараз розташовується будинок старої цегляної школи, збудованої земством у 1912 році” (с 47—48).

5. Навряд чи дії о. Дмитра Скряги, який самочинно поділив перед смертю білчанську парафію між своїми п’ятьма синами, можна розглядати в межах церковного права. Так само як і аргументування його сином свого права на одноособове володіння (так! “не користування”) парафією в Білці тим, що він самостійно побудував церкву. Недарма його “право” не було прийнято до уваги в Консисторії. І це не випадково, бо о. Дмитро Скряга і його спадкоємець діяли і мислили в межах не церковного, а звичаєвого права, яке, як риса козацької правосвідомості, слугувало владнанню наявних суперечок у випадках зібрання громади, обрання ватажка, поділу здобичі, тощо. Це дуже показово бо стосується не простих козаків, чи селян, а священнослужителів, у середовищі яких свідомість була особливо стійка. Тому такі “екстравагантні” вчинки перших білчанських священиків, очевидну перевагу в їх діях звичаєвого козацького права слід пов’язувати з їхнім оточенням козацької спільноти і сталою традицією запровадження козацького судочинства, що вже в 1613 р. турбувало сейм Речі Посполитої (Віталій Щербак Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV — середина XII ст. — К. 2000. — СІ 06—111), Це надає нам можливість припустити заснування (заселення?) Білки сталою козацькою громадою, яку красномовно характеризувала королівська інструкція 1625 р. — вся Україна в їх руках.. все управління вся влада у козаків, які встановлюють власну юрисдикцію, свої права’- (В. Щербак — С. 111).

6.Красовский М. В. Энциклопедия русской архитектуры. Деревянное зодчество. СПБ., 2002., — С. 375-376.

7. Красовкий М. В, Энциклопедия русской архитектуры. Деревянное зодчество. СПБ, 2002, — С. 375-376.

8. Таранушенко С. А. Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України. Київ, 1976, — С. 297.

9. Таранушенко С. А. Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України. Київ, 1976, — С. 29,263,267.

10. Красовский М. Энциклопедия. — С. 354

11.Там же. — С. 354, мал. 475,476,492, 500—502.

12.Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР, Т. І. Киев и Киевская область. - Киев, 1983. - С. 146-147.

13.Новая Скрижаль или обьяснение о церкви, о литургии и о всех службах и утварях церковних, Вениамина архиепископа новгородского и арзамасского. — СП6,1908 — С. 26.

14.Горский А. В. Историческое описание Свято-Троицкія Сергиевы Лавры. Св.-Троиц. Сергиева Лавра, 1910, — С. 16.

15.Путешествие Антиохийского Патриарха Макария в Украйну. Киев, 1997, — С. 40. відтворенням давньої традиції.

16.Багалій Д. І. Історії Слобідської України — Харків, 1993, — С. 37-38.

17.Православньїе русские обители. — СПб, 1910, — С. 506.

18.Прот. Орловский Петр. Лебединский Георгиевский мужской монастырь, упраздненный 20 декабря 1845 года, — В. К Н: Юрій Мариновський. Черкаська минувшина — 2001. Документи і матеріали з історії Черкащини. — Черкаси. 2001. — С. 144—145.

19.Православные русские обители. — С. 506.

20. Там же. - С. 507.

21.Там же. - С. 507.

 

Додаток 1

В’юник А. Білка

Слобода Тростянецького району Сумської області. — Київ, 2002.

​

        “Для свого поселення Білчанська сотня облюбувала собі досить вдале місце для самооборони від татарських нападів. Поселившись у затишному пониззі під схилами невисокого узгір’я, слобода з південно-західної сторони захищалася досить повноводною тоді річкою Білкою. За річкою, з огляду на небезпеку, земля спочатку не заселялася. На схилах перед лівим берегом річки були збудовані сторожові пікети з бійницями й гострим частоколом 3 боку лугу слобода надійно захищалася досить широкою тоді річкою Боромлею та за нею непрохідним болотом зі трясовинням, а далі густим лісом, непрохідним для татарської кінноти. Тепер, звичайно, все це невпізнанно змінилося. Бо річки повисихали й позаростали, болото й трясовина затверділи, ліс порідів.

        З західно-північної сторони слобода захищалася Сумським полком і Бором- лянською сотнею Охтирського полку.

В’їзд у слободу провадився лише через високі дубові ворота, біля яких постійно несла службу озброєна варта.

        Центр слободи знаходився звичайно біля церкви, яка стояла на бугрі, де зараз знаходиться стара школа. (Той бугор тепер знесений бульдозером і розширена дорога На бугрі, біля старої школи, на місці старої церкви, довго стояла невелика цегляна капличка з плащаницею. її зруйнували разом зі знесенням самого бугра).

        Тут же біля церкви знаходилась і сільська ратуша (сільрада), в якій вирішувалися всілякі громадські й козацькі справи. Біля ратуші була широка площа, на якій шикувалися верхові козаки на конях перед походом Тут же біля церкви збиралися й сільські сходки, якщо була потреба у вирішенні якихось поважних для слободи справ.

На цій же площі у святкові дні відбувався сільський ринок, на якому продавалося все, що було необхідне козакам для походу. Пізніше вулиця, що була забудована на місці колишнього ринку, назвалася Ринок. Вона починалася від церкви й тяглась аж до підгір’я. (Зараз перейменована на Шкільну).

​

        Найбільш заселеною вулицею була Загрузька (тепер вона Леніна). Вона тягнулася від церкви й аж до Микитівки. Загрузькою вона називалася тому, що йшла понад лугом і заливалася весняними водами зі схилів Буймерської гори — ці води довго стояли у розмоклому чорноземі й утворювали глибокі калюжі з багнюкою, в якій застрявали навантажені підводи. Коні витягували їх лише під дружні вигуки їздових та людей, що допомагали їм Та згодом вулиця була упорядкована і перестала лякати коней. Зліва і справа вулиці, попід дворами були перекопані рівчаки, в які стікала вода, а поперек вулиці були прокопані стічні канави в бік лугу, а над канавами були вимощені дощані містки, і проїзд таким чином був полегше

 

“У міському архіві Харкова зберігається список козаків Білчанської сотні 1726 року. Ось він (орфографія збережена):

​

Сотник Михайло Лук ’янов

ему подпомогчники:
Іван Лапченко 

Семен

Кирик Гончаренко

Павло Кваша

Кузьма Вовк

Михайло, Іван

Іван Грушка

Іван Костиренко

Яків, Семен Колишанський

Стецько Романенко

Іван Кащенко

Савка, Іван Хоменко

​

Подпрапорны:

Федор Скряга ему подмогчники:
улас Паламаренко
Євтух Григорченко 

Семен Калишанский

Стецько Мелашечка

Стефан Рибкевич ему подмогчники:
Жабка 
Яков Павленко 

Дацко Крутченко

Купрей Дерконосенко

Стефан Ковтун ему подмогчники:
Сава Мищенко
Устим Бондар 

Грицько Торяник

Грицько Беличенко

​

Алексей Прудковский ему подмогчники:
Семен Бойченко 
Тиман Медяник 

Гаврило Коваль

Кондрат Мироненко

​

Атаман Іван Кукла
Писарь Іван Стеценко

​

Виборные козаки - компанейцы и их спомагатели:
Сотенный хорунжий Грицько Савицький ему подмогчники:
Алексей Губаренко

Прокоп Мерочник

​

Козак Гаврило Бублик ему подмогчники:
Мартин Лозенко 
Дмитро Дзюба 
Марко Мищенко

Панас Ткач

Пархом Оноприенко

​

Козак Тимофей Андреев ему подмогчники:
Кирило Захарченко
Удова Хоменкова

Василь Евтушенко

​

Козак Іван Бутенко ему подмогчники:
Кондрат Назаренко
Грицько Шевченко

Омелько Сухомлін

​

Козак Юхим Бородаенко ему подмогчники:
Грицько Костиренко
Карп Герасименко
Семен Васильченко 
Сава Калиненко

Клим Кащенко

Грицько Бородаенко

Семен Коласиченко

​

Козак Яков Коломиець ему подмогчники:
Ярема Стокгей 
Матвей Шевченко 

Мусей Сердюк

Хведор Кирчан

​

Козак Остап Опришко ему подмогчники:
Михайло Швець 
Карп Олейниченко 

Карп Зозуля

Іван Бутенко

​

Козак Микита Герасименко ему подмогчники:
Микита Ковтун 
Денис Порубаенко 

Андрушко Ночипоренко

Мусей Бердниченко

Козак Іван Курочка ему подмогчники:
Гараско Проценко
Юско Олейниченко
Антон 

Макар Швець

Лаврен Пугач

Остап Литвин

Козак Денис Юшенко ему подмогчники:
Іван Далеченко
Андрушко Кибенко

Петро Резник

Василь Коробейник

Козак Іван Кащенко ему подмогчники:
Максим
Кирик Ярошенко
Василь Кащенко

Ігнат Ващенко

Данило Рябко

​

Козак Хведор Потребный ему подмогчники:
Яким Гриценко
Іван Левченко
Сидор Вовк

Василь Хоменко

Іван Дворецкий

Козак Клим Яреченко ему подмогчники:
Іван
Дацко Шепеленко

Хведор Мищенко

Грицько Столяр

Козак Василь Христич ему подмогчники:
Рома Христиченко
Омелько 

Стецько Овчар

Юсько Демченко

Козак Мусуй Дубина ему подмогчники:
Максим Пащенко
Андрей Колесниченко 

Кузьма Іващенко

Удова Бичиха (Бичко)

Козак Василь Кривопляс ему подмогчники:
Хведор Швець
Ігиат Кривоплясенко
Іван Осиковий

Іван Приказченко

Іван Меленченко

Козак Корней Калиненко ему подмогчники:
Ничипор Швець
Антон Кочерга

Василь Драгайловський

Андрушко Порубаенко

Козак Кондрат Малий ему подмогчники:
Пилип Пухов
Панас Рябченко

Кирило Забела

Козак Яков Малимоненко ему подмогчники:
Пилип Провозин
Хвесько Малимоненко

Семен Жунець

Кондрат Котенко

Козак Кондрат ему подмогчники:
Хведор Грищенко
Процко

Омелько Рудий

Козак Андрей Педруненко ему подмогчники:
Хведор Педруненко
Сидор Голубниченко

Дмитро Мазковенко

Іван Мозуль

Козак Матвей Максименко ему подмогчники:
Іван Рубець
Терешко Сиденко

Степан Ткаченко

Степан Логвиненко

Козак Остап Брехунченко ему подмогчники:

Дмитро Клочко

Семен Клименко

Данило Харченко

Андрушко Коваленко

Козак Ігнат Товстенко ему подмогчники:
Герасим Гавриленко
Василь Жабченко 
Андрей Турченко

Василь Гавриленко

Стецько

Козак Роман Омельченко ему подмогчники:
Трохим Омельченко

Василь Мозуленко (Козулєнко)

​

Козак Мусей Затинайченко ему подмогчники:
Тимон Батечеко
Ониско Столяренко
Іван Бондар

Омелько Батечеко

Іван Белоконь

Козак Микита Колибабенко ему подмогчники:
Євтух Ткач
Денисиха Ткачиха

Василь Протос

Козак Яков Липовенко ему подмогчники:
Іван (цехмистер) 
Петро Мариниченко

Грицько Цілуйко

Удова Сердючка

Козак Микита Дудченко ему подмогчники:
Лаврен Дриженко 
Михайло Соломаха

Кондрат Годди

Козак Іван Панченко ему подмогчники:
Павло Стасенко
Динис Бугай

Динис Гончаренко

Динис Ткаченко

Козак Кондрат Морданенко ему подмогчники:
Мусий Ладаненко
Петро Руденко 

Іван Пердуненко

Микита Шостак

Козак Хведор Бучний ему подмогчники:
Кирик Микитовський
Корней Шиленко

Павло Кравець

Козак Динне Петренко ему подмогчники:
Тимош Пархоменко
Лук’ян Толочко

Грицько Мариниченко

Каленик Нода

Козак Андрей Носуленко ему подмогчники:
Антон Клименко
Іван Козлинець

Ілляш Сич

Козак Мусей Гарасименко ему подмогчники:
Іван Величенко
Василь Рудик
Іван Вовк

Юхим Василенко

Іван Рудик

Козак Кирил Вовк ему подмогчники:
Грицько Бердниченко
Іван Литвин
Тарас Пухов

Данило Батечко

Дорош

Іван Коваль

Козак Степан Тетянечченко ему подмогчники:
Юско Юхно
Кирило Бей
Максим Опришишин

Микита Ладененко

Хвеско Галат

Герасим Бойченко

Козак Кирило Хведоряка ему подмогчники:
Савка Коваленко
Семен Голубченко
Семен Парапата 

Петро

Петро Василенко

Петриха Овчарка

Козак Максим Сердюк ему подмогчники:
Прокоп Коваль
Василь Хвіялка

​

Артем Ворушиленко

Стецко Сизий

Козак Василь Дяченко ему подмогчники:
Михайло Клочко
ДацкоТкач

Юско Гончар

Козак Василь Литвиненко ему подмогчники:
Стецько Набоченко
Іван Малишка
Данило Губатий

Василь Кравець

Іван Литвиненко

Козак Дорош Луговенко ему подмогчники:
Герасим Луговенко 
Кондрат Калинниченко

Панас Помазан

Ілляш Яременко

Козак Петро Жабченко ему подмогчники:
Стецько Колесниченко
Михайло Стецев (син)

Кпим Перечуденко

Тарас Кияшка

Козак Хведор Яценко ему подмогчники:
Василь Колибабенко 
Михайло Литвин 
Остап Басенко

Панас Конотопченко

Процко Савченко

Козак Василь Смеян ему подмогчники:
Степан Липовенко 
Юхим Шамрай
Тимош Грищенко 

Андрушко Хамаза

Роман Бердниченко

Яков Трохименко

Козак Миско Мариниченко ему подмогчники:
Харко Пилипенко
Марко Ноздерка
Михайло Конотопченко

Іван Помазан

Герасим Гайворонський

Мирон Ткач

Козак Юско Тарасенко ему подмогчники:
Панас Узваренко
Лук'ян Панасенко
Мусій Онденко (Онда)

Хвесько Гайворонський

Василь Малютенко

Прокоп Кравченко

Козак Матвій Колесник ему подмогчники:
Савка Гапоненко
Роман Пахоменко
Грицько Гребенник

Конон Гладченко

Вдова Панасиха

Микита Данилов (син)

Козак Клим Сеник ему подмогчники:
Хведор Нестеренко
Василь Вовк
Грицько Колесник

Каленик Гончаренко

Павло Штурченко

Хведор Ткаченко

Козак Демко Строкач ему подмогчники:
Антон Винниченко
Мартин Носиленко
Яцко Кравець
Савка Любивенко

Семен Кравця брат

Василь Стас

Кузьма Семененко

Василь Луценко

​

     Під списком виборних козаків - компанійців і їх підпомічників автор пояснює, що цей список він склав за розпорядженням вищестоячого начальства:«... бывшего Ахтырского полковника Ивана Перехреста й бывшего в Ахтьірском же полку бригадира Федора Осипова, когда в Слободских полках велено собрать компанейцев й отдать им подпомогчников, кои за выбором компанейцев остануться испольспольства для пополнения службы..., а выборных козаков компанейцев вспомогатели вспомогаются по своєму обыкновению й по возможности провиантом й деньгами для покупки лошадей і ружья і на прочие всякие воінские потребства временно, а не повсякгодно только в ту пору когда бывают козаки на службе ея императорского
величества в дальних походах...», після чого подає список тих, які через свою бідність не можуть нести військової служби: «За подмогою состояние самое скудное і в подмогу негодные бобиле»: Максим Кравєц, Кирил Гринюков - зять, Микита Кисель, Хведор Беенко, вдова Крашенниха, Лаврен Пискун, Кирилл Нешлюбенко, вдова Столярова невестка, Охрем Тарчин, Михайло Бутов - зять, удова Пудчиха, Іван Дзюбченко. 

      В селе Белки в собственных купленных обывательских хатах суседа, а именно: за сотником Михаилом Лукяновым - Петро Мельниченко, за подпрапорным Федором Скрягою - Кондрат Кисель, за козаком Тимофеем Андреевым - Васіль Белан, за козаком Климом Фриченком - Юско Ворушило, за козаком Михайлом Сердюком - Давид Рибалка, за козаком Хведором Яценком - Гарасим Шматько, за Белчанским попом Матвеем Дмитриевым - Левко Матушка, Стецько Войчишин - зять, Іван Кирпан, Кирилл Пивовар, Мелашка Лисовна. В церковном дворе живет Мусей Юшменко. Сотенные услужники есоульцы: Іван Журавель, Ярмола Малый, провиантовый сборщик Іван Звездей. 

     Виписка перечневая коликое число в сотне Белчанской обретается выше выписанных чинов обивателей: сотник - 1 , подпрапорных - 4, отаман - 1 , писар - 1 , хорунжий - 1 , выборных козаков-компанейцев - 49, их подмогчиков - 253. За подмогою состояние самих скудных и в подмогу не годных бобылей - 12.
    Сосед которые в собственных купленных обывательских хатах живут - 12 . Сотенных услужников - 3. Всего - 337 граждан.
    Підпис: «Ксея ведомость по велению отца своего Белчанского сотника Михайла Лук’янова сын Василий Михайлов руку приложил».'[1] - С. 23—33.

“ Чумацтво серед білчан було необхідним, коли ще не була прокладена залізниця. Тому цей нелегкий промисел існував до 90-х років XIX сторіччя, коли 1877 року, залізниця зв’язала Білку й Боромлю з великими містами, куди кожний зміг поїхати поїздом і купити для себе все необхідне для життя. А поза тим, залізничний зв’язок зі світом дав можливість декому з чумаків влаштувати в селі торгівлю в постійних крамницях. Такі крамниці в селі мали Годун, Кулібаба, Борикалько, Лисий Федір й ін. У крамницях їхніх або лавках чи лавочках, як їх називали в нашому селі, завжди було все необхідне для поселян.

Нові царські реформи і порядки з панщиною значно вплинули на ріст і розширення території Білки. Слобожани інших полків, що підпали під панщину, відразу ж почали шукати більш вільного життя й, не зважаючи на заборону уряду, переходити в інші села від своїх панів, все ж втікали з панських сіл і прибували у військові не панські слободи Білку, Боромлю й Жигайлівку.

Під час реформ у Білку переселилося чимало сімей з російського села Пожня, що належало до Харківського полку.

Вони забудували нову вулицю, що простяглася попід схилами Буймерської гори, паралельно вулиці Загрузької, і назвали її ім’ям свого села — Пожня. Та з роками по-українському ця назва зазвучала м’якше — Піжня (зараз вона Сумська), А самі її жителі — росіяни: Провозьони (Провозіни), Годунови (Годуни), Лук’янови (Лук’яненки), Корабейники, Михайлови й ін. — скоро зукраїнізувалися, російська їхня мова перейшла в українську й вони стали щирими білчанами.

Ліворуч Піжні до самого підніжжя Буймерської гори забудувалася іще одна вулиця — Козлівка (зараз — Ткаченка), ще лівіше, на найкрутіших схилах гори примостився невеликий куток — Коханів. Бо тут поселилися першими прибулі звідкілясь родичі між собою на прізвище Коханці. В кінці XVII та XIX сторіччях з кожним роком у Білку прибували все нові й нові поселенці.

Ще тоді, коли зникла загроза татарських нападів на село, і з лівого берега річки були зняті сторожові частоколи, через річку був збудований міст і відкриті дороги в Тростянець і Станову, відразу почалося заселення правобережжя річки. Впродовж її правого берега заселилася довга вулиця Забілка (Жовтнева), а ще правіше під крутим схилом Боричиної гори, що підвищується в напрямку Станової, розмістився невеличкий, але багатий куток, що назвався Герасименків або Харбін (Підгірна). А це тому, що там під самою горою забудувалася велика й багата сім’я Герасименків, яка до приїзду в Білку жила в Харбині, Це була поважна, досить культурна й освічена родина. Вона займалася хліборобством, пасічництвом і млинарством (мала млин з крупорушкою), жила у великому цегляному будинку. Подвір’я їхнє було огороджене високим парканом з різьбленими розфарбованими подвійними воротами й такою ж хвірткою, під залізним дахом. У юнці їхнього городу з великим садком, на вершині гори, в небі завжди крутилися весело широкі крила їхнього вітряка.

Найстарішою в їхній великій сім’ї' була симпатична бабуся “Харбинка”, як її всі називали. Вона славилася як знахарка, лікувала різні хвороби відомими їй травами й всілякими замовляннями, а також приймала пологи, була за акушерку й користувалася повагою серед сільського жіноцтва

Біля Герасименків мали свої господарства на кутку теж поважні господарі Далеки, Яценки, Литвини, Дяченки й ін. На великому окраїнному городі, в кінці кутка, при виїзді на гору в бік Станової й Тростянця, розмістилося господарство Яременків, яке за своїм багатством не поступалося Герасименкам. Це була також велика й працьовита сім’я, їх чомусь по-вуличному прозивали Лободенками. Чому так, невідомо. Старий Лободенко Пилип Федотович і Лободенчиха були досить доброзичливими й привітними добродіями. Я добре їх знав, бо моя мати щоліта працювала в їхньому господарстві і отримувала за це щедру платню, а мене вони просто обласкували, як свого. Дід Яременко завжди брав мене з собою в дорогу, коли їхав волами до млина на Боричину гору чи далеко в поле або в ліс. По дорозі він багато розповідав мені про Україну й зокрема, про наше село.

У Лободенка було два сини — Тихін і Яків. Одружившись, вони не відділились, а залишились жити при батькові й дружно господарювали разом з ним

З другого боку містка, на невеликому березі, що кінчається над лугом, була заселена коротенька вулиця, названа Грибовим кутком, від прізвища сім’ї Гриб, яка першою поселилася на цьому кутку. Правіше Грибового кутка, по підгір’ях і далі понад лугом в бік Тростянця появилися іще нові вулиці: Кутунівка, Глей, а понад самим лугом — Підлуг, Підлужне, Озерянка ( на місці висохлого колись невеличкого озерця), а за нею Солонець, під самим невеличким сосновим лісом, що на узгір’ї'. (Там зараз працює цегельний завод).

А деякі багаті господарі з колишніх білчанських козаків, як Прикажчик, Маньківський, Тарасенко, Скряга, Герасименко, Лола, Янацький, Кияшко, Панасенко, Юхно, Вовк та ще дехто оселилися на вільних землях за селом окремими хуторами, в основному по вершині річки Білка, де були водоймища та багаті пасовиська та сіножаті. Хуторяни були багатими господарями й жили у великих достатках. Вони задовольнялися власним побутом великої сім’ї, відчуженої від односельчан. Але підкорялися сільському отаману й старості, вони, як і всі селяни, виконували громадські обов’язки перед селом.

Хоч великі свої господарства хуторяни намагалися обслуговувати силами власної сім’ї, все ж вони не відмовлялися від найманих робітників. Особливо в гарячу пору косовиці, жнив, молотьби тощо. Хуторянство на Слобожанщині також, як і на всій Україні було традиційним. Воно існувало з давніх давен і було визнане громадою. Це завжди був однодвірний, а подекуди й багатодвірний виселок на околиці села. Мені доводилося в дитинстві спостерігати хутір Прикажчика, в якому моїй матері інколи доводилося працювати на сезонних роботах. Тоді вона брала й мене з собою. Коли всі йшли в поле, я залишався на подвір’ї разом з дітьми господарів. Вони завжди пригощали мене варениками з ягодами й медом, пахучими яблуками та грушами. Брали мене з собою в мандри по всьому великому їхньому господарству. Зовні хутір виглядав досить мальовничо. Будівлі його двору потопали в густій зелені садів і декоративних дерев. Вся садиба огороджена високим парканом з міцними воротами й хвірткою, завжди замкненими важкими засувами. Ці ворота оберігалися oе й злими псами. На подвір’ї красується двоповерховий дерев’яний або цегляний будинок з залізним або черепичним дахом і обов’язково з високим ґанком Тут же біля будинку — велика комора і погріб, в яких під великими замками зберігається необхідне для багатого і ситого життя сім’ї. Далі розкинулося подвір’я, забудоване теплими хлівами й загородами для худоби й птиці. За хлівами в глибині городу — висока й простора клуня під солом’яною стріхою, для зберігання невимолоченого збіжжя. Далі за клунею, в низині, глибокий ставок для плаваючої птиці, гусей та качок а також для розведення риби. Ставок обов’язково обсаджений плакучими вербами, віти яких висять аж до самої води й віддзеркалюються в її тихій поверхні. Кожний хутір славився своїм розкішним фруктовим садом і величезною пасікою в ньому. Торгівля медом і воском давала хуторянам чималий прибуток.

Символом хуторянського подвір’я був великий зрубовий колодязь з високим “журавлем”, на крючку якого постійно гойдалося велике дерев’яне цебро для напування худоби. Навколо колодязя прилаштовувалися на невеликих стояках дерев’яні корита, в яких постійно була налита чиста вода для худоби. Звичайно, біля корит постійно місилася ніколи не висихаюча грязюка, розквашена ногами тварин. Але господарів це не турбувало. Головне, щоб у дворі було багато всілякої худоби.

Я описав хутір Прикажчика, в якому мені з матір’ю доводилося частенько бувати і я спостерігав його своїми очима Інші хутори, що належали до Білчанської волості, ллали такий же перебіг життя. Може, лише з деякими не суттєвими відмінами.” С. 44—47.

“Та коли московський уряд завжди втручався в користування слобожанами засівним полем, з метою збільшення податків, то земля зайнята під городи, забудована й обжита, залишалась недоторканою й стала вічною власністю господарів з передачею в спадщину своїм потомкам Отож, сучасні мешканці Білки живуть на землях, зайнятих і обжитих їхніми предками ще у середині XVII століття.

У білчан, як і в інших Слобожан, було заведено так, щоб сім’я не дробилася, а трималася рідного гнізда, жила дружно разом з батьками. Отже великий огород завжди був власністю всієї родини, яка користувалася його врожаєм. Загальні сінокоси, що належали селу, були в громадському користуванні — густі лугові трави на заливній низині в долині річки Боромлі, від сусідньої Микитівки і аж до берега невеличкої річечки Краківки, що витікала з Краківських ярів і понад Тростянецьким лісом стікала вниз на луг, де впадала в тиху Боромлю. (Ця маленька річечка відмежовувала білчанські землі від Тростянецьких)” - С. 52

​

 

​