.jpg)
Мушу пояснити перед тим, що моя культурницька праця зробила мене на той час уже до певної міри відомим серед місцевого тростянецького населення. Мене вважали за діяча місцевого українського руху. Цим, мабуть, і пояснюється моя ота цікава зустріч, що про неї казатиму, яка не лишила якихось слідів у моїй життєвій долі, але, як епізод, лишила яскравий спогад.
Був саме час української націоналістичної збройної партизанщини, – націоналістичного бандитизму. По селах на Україні стихійно виникали невеличкі збройні загони із парубків, просякнутих шовіністичними настроями, що ставили перед собою політичне завдання боротьби за українську самостійність. Отже, їхньою метою не завжди було розбишацтво, а мали вони й певні політичні задачі. Учасники подібних патріотично-бандитських загонів мали, може, гарячі серця та обмаль політичної свідомості й осві ти. Переважна більшість їх учасників (за винятком куркульських синків) були прибічниками радянських ідеалів (хоч і розуміли їх дещо по-своєму) і виступали лише проти україножерської політики місцевих радянських органів. Та логіка боротьби мимоволі приводила їх до боротьби проти радянського устрою в цілому, до терористичний вбивств членів сільрад, партійців тощо. Вони, хоч-не-хоч, мимоволі опинялися на чужих реакційних позиціях, на одному рівні з білогвардійцями. У цьому полягав глибокий трагізм стихійного українського партизанського патріотичного руху, в ньому крилась і його контрреволюційність та фатальна приреченість на безславну загибель...
За отаманів отаких стихійних загонів були часто сільські інтелігенти, зокрема сільські вчителі. У районі Тростянецьких та Охтирських лісів недовгий час теж існував подібний невеликий загін. Отаманом у ньому був Сміян, із мешканців села Білки коло Тростянця. Загін, кажуть, був невеличкий, перебував ще, мабуть, у стані формування й нічим помітним себе не визначив.
Раптом підійшов незнайомий чоловік. Спитав щось українською мовою і по кількох словах підсів без запрошення до мене. Знайомств заводити я не вмів, і його поява мене збентежила. Я не знав, як мені бути, чи встати й піти геть у кімнату, чи вести розмову. Кинути співрозмовника – у мене не вистачило сміливості на таку нечемність, і я лишився, підкреслено неохоче підтримуючи розмову.
Незнайомець був кремезний, міцно збитий, вже не парубоцьких літ чоловік, середній на зріст, з енергійним обличчям. Від нього віяло рішучістю й водночас сторожкою розважливістю, обережністю. У широкому, хоч і схудлому обличчі було щось, особливо в очах, що нагадувало погляд отамана Сірка з відомого малюнка Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”. Одежа на співбесіднику була проста, звичайна для інтелігентного робітника на селі: піджак на косоворотці, чоботи, картуз. Все охайне, не зношене. Пристойне.
Пригадати повний зміст тієї розмови вже не можу, забув. ЇЇ тон і характер – пам`ятаю. Мова йшла про поточні справи українського життя в Тростянці, про побіжні політичні питання, про політичний міжнародний стан тощо, в межах газетного тогочасного обсягу. Незнайомець явно екзаменував мене, випитував мене про мої погляди. Я насторожився. Раз-по-раз
вихоплювались у нього повні в`їдливої іронії репліки на деякі з мох відповідей і суджень, що я їх давав з повною лояльністю до радянської влади.
Незнайомець зачепив і тему про “лісовиків”, про українських повстанців. Я заперечував сенс їхнього існування й акції. Він зразу ж збайдужів і налагодився йти геть. Поговорив ще дві-три хвилини спокійно, потім раптом із великим внутрішнім, але стриманим вогнем висловив переконання, що кращим людям України не час зараз сидіти вдома по запічках, що пора працювати не язиком, а руками та зброєю, що треба, нарешті, відвойовувати самим собі свою й народну долю, – він встав, сказав недбало “прощайте” і зник так само раптово, як і з`явився.
Лише згодом, тижнів за півтора пізніше після тієї розмови, я дізнався, що то приходив сам Сміян. Очевидно, почувши про мене, як про місцевого українського діяча, він вирішив побачити мене й, якщо я виявлюся підходящою людиною, залучити до свого гурту. Та, видно, я був для нього непідходящим. Про це свідчив і тон його розмови зі мною під кінець і те, що він при побаченні так і не назвав себе.
Місяців два чи три пізніше органи радянської влади ліквідували його загін. Пораненого Сміяна, як ходили чутки, було взято в полон і зразу ж пристрелено ...